Дзвона́р (грец. κωδωνοκρούστης від κώδων, κώδωνος — дзвіночок + κροῦσις, κροῦσεως — гра на музичному інструменті) — церковна посада в Православ'ї: майстер дзвонарської справи; особа, що її займає, зобов'язана дзвонити у храмах при богослужіннях у дзвони або в била.

У древній Церкві цієї окремої посади не існувало. У першій главі «Чин малої вечірні» Типикона лаври Сави Освяченого, який у наш час як Устав використовується в Православній церкві, записано:

Прéжде со́лнечнагω захождéнїѧ дне суббώтнагω, прихо́дитъ параекклисїáрхъ [си́рѣчь кандиловжигáтель] къ предстоѧ́телю, и твори́тъ поклонéнїе єму́, ӡнáменуѧ пришéствїемъ свои́мъ врéмѧ кле́паніѧ. И вӡемъ бл҃гословéнїе, иӡшéдъ клéплетъ въ мáлый ка́мпанъ

За церковними правилами ця посада прирівнюється до обов'язків параеклезіарха, інакше парамонаря (у просторіччі — паламаря), який належить до числа церковнослужителів і в цивільному відношенні користується правами цього звання. Дзвонарями можуть стати не тільки чоловіки, але і жінки у віці від 12 до 65 років.

Секрети майстерності дзвонарів на Русі передавалися з покоління в покоління, однак у XX столітті це мистецтво було майже втрачено.

Одним з небагатьох майстрів-дзвонарів в СРСР був Володимир Іванович Машков. Найвідомішими дзвонарями Росії XX століття були ігумен Михей (Тимофєєв), дзвонар Троїце-Сергієвої Лаври в 1963—2009 рр., і Костянтин Сараджев, що володів абсолютним слухом. Письменниця Анастасія Цвєтаєва присвятила Сараджеву статтю «Оповідь про дзвонаря московського», опубліковану в 1977 році в журналі «Москва», № 7 за 1977 рік, пізніше, разом з братом Костянтина — Нілом Костянтиновичем Сараджевим, вона написала книгу «Майстер чарівного дзвону».

У наш час у Москві діють кілька шкіл дзвонарів, що відроджують старовинні традиції, в тому числі знаменита школа дзвонарства під керівництвом Іллі Дроздихина. Діють також Сибірський центр дзвонового мистецтва Новосибірської митрополії і Школа православних дзвонарів «Кузнецька дзвіниця» Кузбасівської митрополії.